Газета "Ярмарок"

У хірургії завідуючий хірургічним відділенням Кагарлицької центральної районної лікарні Анатолій Виговський вже 33 роки. У нашому матеріалі висококласний хірург розповість як сам ставиться до життя, коли і чому лікарі дивуються, радіють, плачуть, моляться за хворих і хрестять їх перед операцією, про що мріють, якому відпочинку надають перевагу і що полюбляють читати, а ще за що лікарю хочеться, як кажуть, зняти капелюх перед хворим.

Спілкуватися з Анатолієм Виговським одне задоволення. Спокійний голос, приємний вираз обличчя і повна відвертість. Крім того, дивна енергетика. Тому виникає бажання спілкуватися з людиною, внутрішній світ якої справді глибокий, знову й знову. Але до хірургії краще йти з такою місією, як я, аніж за тим, що несе в собі пряме її призначення.

ВИПАДОК З БАТЬКОМ

Родом Анатолій Виговський з Київщини, а саме з Рокитного. У батьків ріс єдиним сином. Після закінчення школи, у 17-річному віці відразу вступив до медичного інституту.

Але до 10 класу про медицину не думав зовсім. Більше подобалися географія, історія й біологія. Тому й бажання вступити на географічний чи біофакультет і займатися природою переважало над іншими. Випадок з батьком змінив ставлення Анатолія до медицини. “Батькові стало погано, - згадує Анатолій Анатолійович. - Ми викликали “швидку”. Чергував по лікарні мій товариш (ми грали в одній футбольній команді). Він на той час вже закінчив медінститут і працював. Коли лікар оглянув батька, той попросив маму вийти. Залишився я з батьком наодинці. “Синок, я помираю. Ти залишаєшся сам. І в тебе мама…” На щастя,все минулося, але от після цього хлопець твердо вирішив йти у медицину. Вчився непогано, хоч і не був медалістом.

ПЕРША ОПЕРАЦІЯ

За свій вік Анатолій Анатолійович зробив не менше 15 тисяч операцій (і великих, і малих). “Коли питають, яка найсклад­ніша і яка найлегша операція, відповідаю: апендицит, - розповідає хірург. - Бо воно так і є. До прикладу, ось поступила до нас людина, в неї може бути апендицит на фоні перетоніту. А може бути й гінекологія. Тому на операцію йдемо з гінекологом”.

Великих операцій у лікаря половина названої цифри.

“Ось ви кажете “врятоване життя”, - пояснює мені мій співбесідник, - а ви знаєте, що значить 100-відсотково врятоване життя? Кожна операція по гострій хірургічній патології це, в принципі, ти рятуєш людині життя. Але є захворювання, які навіть при операції дають 93-95% смертності. Така статистика скрізь. Відрадно, що у нас в Кагарлику, маючи такі патології, люди пішли після операції, як кажуть, своїми ногами. Зовсім недавно, перед моєю відпусткою, такий чоловік залишив стіни нашого відділення. І я однозначно можу сказати, що чоловік цей щасливий. Він попав у ці 5 осіб із 100. Щасливий і я як хірург, як людина, бо я його врятував”.

Свою першу операцію лікар пам’ятає дуже добре. Ще й прізвище хлопчика років 12 називає - Заєць. Апендицит оперував дитині абсолютно сам, бо не було асистента. Все успішно.

На мої питання, що відчуває лікар (хірург), коли його пацієнт на операційному столі помирає? Анатолій Анатолійович відповів: “Не можу говорити за всіх, скажу лише за себе. Мені дуже жаль людей”. А ось про любителів оковитої висловився зовсім по-іншому: “Але є така категорія, як алкоголіки. До них у мене немає душевного тепла і ніхто мене не заставить їх любити. До них у мене суто професійне ставлення”.

Якщо у людини онкозахворювання і шанси жити їй зовсім незначні, Виговському, як він зізнався, важко заходити до палати, дивитися в очі хворому, підбадьорювати і вселяти віру в чудо. Морально важко. “Лежала в мене жіночка одна, - згадує герой моєї розповіді, - їй за 60 років, перенесла 3 інфаркти міокарда. Сталося так, що тромб закрив судини кінцівки і наступила гангрена. Їй треба було відрізати ноги. Обидві. Одну до середини, другу аж у самому паху. Сам я їй так і не сказав про це. Сказав дітям, внукам, родичам, мовляв, якщо дійдете згоди, тоді до хворої піду і я. Просто зайвої травми їй не хочу наносити…” Дуже шкода, як висловився Виговський, що в медінституті не вчать людяності і співчуття, яких би не завадило багатьом медикам. Адже ці риси повинні бути у будь-якої людини і особливо у лікаря. Терапевт лікує практично без болю (поставили крапельницю, пропунктували грудну клітку). Але це не те, що робить хірург: розрізає, виконує саме операційне втручання, зашиває тощо. Перев’язки взагалі робляться без наркозу (хоча й рідко, але інколи роблять з наркозом). “Хворому, роблячи перев’язку, хочу я того чи не хочу, але роблю боляче, - розповідає про свою роботу Анатолій Анатолі­йович. - Іншого варіанта просто нема. Звикнути до того, що людина кричить від болю, не можна. У мене, принаймні, не виходить. Тому, коли людина молодша за мене, можу сказати: “Заєнька, потерпи. Я розумію, що тобі боляче…” Людину треба підтримувати, заспокоювати, говорити, що ти її розумієш, як їй болить, але я знаю, що роблю ці дії для того, щоб вона видужала. Хірург не повинен боятися і сумніватися в тому, що він робить. У нього на першому місці голова, аж потім руки. І ніяк не навпаки”.

2:1 НА КОРИСТЬ ХВОРОГО

-Чи були за вашої практики чи в Кагарлику, чи в Рокитному такі пацієнти, перед якими хотілося зняти капелюх за велике бажання жити, за силу волі, за стійкість? - запитую.

-Так, - пожвавішав лікар. - Є люди, які знають про свої болячки і абсолютно свідомо оцінюють свій стан, при цьому, як кажуть, не здаються, і хоч невеликими кроками, але долають свою хворобу. Є й інша сторона медалі. Візьму апріорі: людина була здорова і тут апендицит, або німа виразка. Тут вона здорова, нічого не болить, а тут бах! або кровотеча, або перфорація. Оперуєш людину, перетворивши її на їжака (бо скрізь стирчать трубки, як в їжака голки), а та впадає в паніку. Я часто кажу таку фразу: “Розумієте, нас троє: я (лікар), ви (хворий) і хвороба. Коли ми будемо разом (лікар і хворий), рахунок буде 2:1 на нашу користь. Коли ж ви підете на бік хвороби і я один буду боротися, мені буде набагато важче - вас двоє, а я один. Хворі в дуеті з лікарем мають більші шанси проскочити проблеми у їхньому здоров’ї.

І ще приклад: погана хвороба гангрена кінцівок. Ногу потрібно відрізати. Це те саме, що вся крона дерева зелена, а одна гілка суха. Точно так, як садівнику доводиться відрізати суху гілку на дереві, так і мені мертву ногу в людини. І зовсім не тому, що мені хочеться її від-різати. Я взагалі не люблю цю операцію. Бо розумію, що роблю людину калікою. По-іншому не можна. Є такі люди, втративши ногу, опускаються, занепадають духом, а є й інші, які, втративши ногу, ставлять перед собою ціль: я встану, у мене буде протез, я буду ходити. Ось такі люди заслуговують на повагу і від лікарів. Буває, зовсім молода людина, яка просто тоне у своїй хворобі, іншими словами, складає руки. Але потрібно переборювати і хворобу, і біль, і операцію, і самого себе. Бо на цьому світ не закінчується. Є світло в кінці тунелю і потрібно рівнятися на нього, повзти туди, йти, бігти як завгодно!

Ось у мене була пацієнтка - бабуся 90 років. Хвороба невтішна, я оперував її. Але через певний час бабуся пішла додому, як кажуть, своїми ногами. Я просто захоплювався нею. Коли я до неї прийшов на другий день після операції, запитав, як почувається, почув: “Добре, синок”. Я наставляю її: “Вам потрібно підніматися, крутитися”. А вона мені: “Добре, я обов’язково робитиму це”. Тож все, що їй говориш, вона виконує. Якщо сказали, що можна з’їсти столову ложку супу - вона з’їсть рівно ложку, і аж ніяк не банку. Розумієте про що я? Пам’ятаєте притчу, де попали дві жаби в молоко? Одна втопилася, а друга почала бити лапками, поки не збила шматочок масла і по ньому вискочила. Ось так і тут: за життя потрібно боротися.

(Далі буде).